Різдва Пресвятої Богородиці, м.Радивилів

Різдва Пресвятої Богородиці, м.Радивилів

Тисячолітня історія християнської Церкви в Україні – складна і неоднозначна так само, як і світська громадянська історія. Церкві довелося бути співучасницею різноманітних суспільних і державних подій. Інакше і не могло бути. Адже вона існує не поза людським суспільством, а  всередині нього. Утверджуючись серед різних верств населення, православ’я приносило їм свої ідеї, норми, вимоги, а одночасно і саме наповнювалося конкретно історичним змістом, засвоювало погляди, настрої, почуття людей, що його сповідували. Тому бачимо із життя, що історично завжди православ’я ототожнювалося з національною ідеєю.

Сьогодні Українська Православна Церква після складних історичних перепитій навернулася до того свого першопочаткового становища, яке мала Київська Митрополія до переходу її до юрисдикції Московського Патріархату (1686р.). «Таким чином, - пише Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, - ми є саме та Церква, яка була в часи козацтва, у часи Петра Могили, Церква, що почала своє існування в часи Святого князя Володимира».

У травні 1990 року Рада в справах релігії при Раді Міністрів УРСР прийняла рішення про реєстрацію парафій УАПЦ, а 7 червня 1990 року – зареєстровано її Статут (УАПЦ – Українська Автокефальна Православна Церква, а саме слово «Автокефалія» у перекладі із грецької означає «сам собі голова»). Таким чином УАПЦ  відділила себе від Московської Церкви і розпочала своє офіційне функціонування із своїм Патріархом Мстиславом, інтронізація якого відбулася 18 листопада 1990 року в Софіївському Соборі міста Києва.

Російська (Московська) Православна Церква, у зв’язку із цими подіями, УАПЦ кваліфікувала розкольницькою Церквою, неправдивою, свіжо видуманою, неблагодатною і неканонічною, а українську мову, якою ведуться богослужіння, – неприйнятною Богові. Але клірики Української Православної Церкви вже сьогоднішнього Київського Патріархату вважають ці хитрощі й мудрування явно вираженим способом утримування і залякування побожних, але ще не зовсім прозрілих у духовному плані людей, щоб вони не відходили від лона («единой и недилимой») Московської Православної Церкви, яка хоч і наполегливо впроваджує свої ці КГБістські методи, але із плином часу, патріотично-духовного зросту свідомості людей та розвитку Незалежної України  дедалі більше із кожним роком втрачає свої позиції.

Власне, серед тих перших парафій нашого Радивилівського району, які перейшли до УАПЦ  від Російської (Московської) Православної Церкви, були парафії: Свято-Димитрієвської церкви с.Ситне, Свято-Троїцької церкви с.Крупець, Свято-Покровської церкви смт. Козин, Свято-Соборо-Богородичної церкви с.Опарипси та багато інших.

У самому ж місті Радивилові  у ті часи була утворена Громада Свято-Покровської церкви (УАПЦ), яка згідно виданої державної «Довідки №98, від 20.05.1991р., виданої Уповноваженим Ради у справах релігії при Раді Міністрів УРСР по Рівненській області» розпочала своє офіційне функціонування.

Одними із перших, хто виявив тверду волю, мужність і горів бажанням, незважаючи на утиски зі сторони влади та насмішок лукавих людей, відродити свою рідну Церкву були: Микола Поліщук, Андрій Зварич, Тетяна Куделко, Георгій Камінський, Марія Мельничук (перший регент хору), Георгій Боровий, Петро Воронко, Володимир Приступа, Дмитро Кіт, Віталій Федчук, Микола Трачук, Олександр Квікаль, Володимир Лащев, Галина Бельмас, Василь Варфалюк, Володимир Данилюк, Володимир Ліщина та інші. Оскільки списки прихильників Свято-Покровської церкви (УАПЦ) зростали із кожним місяцем і роком, імена усіх, звичайно, не можна вмістити у цій невеликій статті, але їхні імена є завжди пам’ятними і не залишаються поза увагою людей, тим більше Бога. Вони записані до Книги Життя Небесного та Земного: всі, хто будував, офірував, допомагав, молився та співом своїм славив Господа, у такий спосіб активно сприяючи розвитку Святої Церкви.

Тимчасовим приміщенням під храм служила старенька хатина, що по вулиці Почаївська, поблизу каплиці Святої Рівноапостольної Марії Магдалини. З її середини були вибрані зайві стіни для того, щоб була створена хоча б якась невеличка зала для розміщення людей. Був наново перекритий дах. Із фанерних листків, на яких кріпилися ікони, був збитий іконостас. На той час правлячим Архієреєм був освячений Престол та Жертівник, приміщення та все те, що необхідно для повноцінного Богослужіння.

Не маючи постійного священика, парафіяни змушені були привозити священнослужителів із сусідніх парафій УАПЦ, які почергово відправляли Служби Божі для вірних цієї церкви. Владика Роман, Архієпископ Рівненський і Острізький, також у підтримку посилав священників із міста Рівного  допомагати відправляти Служби Божі та опікуватись духовними справами тутешніх парафіян. Але всім зрозуміло було одне, що парафія утверджується і їй явно необхідно мати постійного священика, який очолить її і стане Духовним провідником та Настоятелем.

І якось само по собі у житті склалося так, що після закінчення духовної науки у місті Києві, а пізніше у Львівській Духовній Семінарії (де її довелося завершувати), я, у тогй час 23-х-річний нововисвячений священик о.Тарас Сухожак, був направлений сюди для проходження священичої практики та набуття службово-духовних навиків, як тимчасовий підмінний священик. У мене навіть думки тоді не було («і не мріялось, і не гадалось», як кажуть у народі), що саме мені буде суджено Богом очолити цю парафію і разом з громадою цієї Церкви будувати храм Різдва Святої Богородиці, який зараз знаходиться у місті Радивилові по вулиці Садовій неподалік від залізничного вокзалу.

У серпні 1992 року разом із священнослужителями нашого Радивилівського благочиння (району), нашими парафіянами, гостями відбулося освячення «наріжного каменя» для закладення фундаменту і побудови на ньому нового храму.

Сьогодні, згадуючи усе те, що мало місце у минулому й відбулося, ми всі дивимось на всі ці події з якоюсь іронією і самовпевненістю. Хоча всі прекрасно знають, як це було важко насправді, бо коли «нерозуміючі» у тобі вбачали ворога, виражали недовіру  «незнаючі», а «небажаючі прислухатися» спотворювали те, про що й уяви не мали, - все це створювало своєрідний психологічний пресинг і вельми болісно діяло на нерви і самочуття. Богу дякувати не було жодних насильницьких кровопролитних провокацій. І з цього бачимо, що громада, про яку йдеться, з честю довела всім, що заслуговує на те, щоб ім’я Громади Свято-Різдво-Богородичної церкви (УПЦ КП) м.Радивилова вимовлялося з пошаною та гідністю, бо на це була Воля Господня.

Часто можна почути від не вельми обізнаних людей запитання: «Чому назву Покровської Церкви замінили у новозбудованому храмі на Святе Різдво Божої Матері?» Річ у тім, що колись на Цибухові (привокзальний район), ще у колишні далекі часи царської Росії, була, як казали старші люди «таможенна» церква (навіть є фотографії). У роки Другої світової війни, коли у тутешніх місцях відбувалися запеклі баталії під назвою «Бродівський котел», ця церква була обстріляна ворожими гарматами зі сторони Бродів і згодом повністю знищена. Вона називалася на честь Божої Матері, а саме – Введення в храм Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Вседіви Марії. У пам'ять про цю церкву та про її Громаду хотілося побудувати новий храм, але оскільки на попередньому її місцерозташуванні уже давним-давно позабудовувалися люди, то, звичайно, забудівельну ділянку слід було шукати іншу. Влада на прохання парафіян її виділила по вулиці Садовій. Зважаючи на те, що Свято-Покровських церков у районі дуже багато, а у селі Башарівка – Свято-Введенська церква вже була, перед людьми виникло питання, куди їхати на Празники.  Місцевою громадою було вирішено назвати новопобудований храм на честь Святого Різдва Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Вседіви Марії (Престольне Свято – 21 вересня).

У  червні 1992 року на об’єднавчому Соборі в місті Києві втілилася давня мрія українців мати свою самітність в Православному світі, була утворена із УАПЦ-УПЦ КП, тобто Українська православна Церква – Київського Патріархату із главою УАПЦ Мстиславом. Після його смерті Патріархом Київським і всієї Руси-України став Володимир (Романюк), а в жовтні 1995 року (після смерті Патріарха Володимира), Помісним Собором – предстоятелем УПЦ КП був обраний митрополит Філарет, який у 1996 році, будучи із своєю Патріаршою місією на Рівненщині і їдучи по дорозі до Почаївської Лаври, де перед Ним ганебно духовенство УПЦ Московського Патріархату зачинило ворота, освятив у нашому місті новозбудований храм (уже УПЦ КП) Святого Різдва Пресвятої Богородиці.

Отже, бачимо, що вище названа громада, зародилася на теренах нашого міста водночас із проголошенням Акту Незалежності України в 1991 році. Свідомо відмовившись від права на позачерговість у відправах Богослужінь, у храмі благовірного князя Олександра Невського, що знаходиться у юрисдикції Московського Патріархату, аби не йти шляхом конфронтації і ненависті із іншими жителями нашого міста, які є вірними тієї церкви, члени Громади Української Православної Церкви – Київського Патріархату (а раніше УАПЦ) вибрали інший шлях – тернистий і святий – початок будівництва нового храму, у часі повного економічного занепаду та інфляції, проводячи свої Божі відправи у невеличкій старенькій хатині в кількості 20-30 парафіян.

Та Боже Благословення було над цими парафіянами-початківцями і над тією Церквою.

Про це самі за себе говорять факти:

  • 1991 рік – започаткування громади;
  • 1992 рік – освячення місця під забудову храму і спорудження його фундаменту;
  • 1993 рік – побудова основи («коробки») храму в основному із колишньої царської цегли із колишнього розібраного приміщення суду, яке знаходилося на території забудови храму;
  • 1994 рік – зведення куполів і їх покриття оцинкованою бляхою та встановлення хрестів над ними;
  • 1995 рік – виконання штукатурних робіт;
  • 1996 рік – встановлення іконостасу та відкриття і освячення Святішим Філаретом, Патріархом Київським і всієї Руси-України.
  • 1997 рік – проведення інтер'єрних іконописних робіт та системи газового опалення;
  • 2005 рік – завершення будівництва церковно-парафіяльного будинку для проживання священика і його родини;
  • 2012 рік – повторне оновлення іконописних робіт храму;
  • 2013 рік – розпочато будівництво Духовно-просвітницького Центру на території храму тощо.

 У сьогоднішньому 2014 році кількість парафіян переросла із двох-трьох десятків у сотні, а то й тисячі чоловік. Цей невеличкий приклад говорить нам про те, що житиме й процвітатиме наша Українська Православна Церква Київського Патріархату із своїми чадами у Вільній та Незалежній державі – Україні.

 У цьому є велика заслуга нашого вищого духовного керівництва, великої кількості жителів нашого міста та району, держадміністрації та її очільників, народних депутатів, меценатів, земляків українців з далекої діаспори, духовенства нашого благочиння та всіх інших людей Доброї Волі, які своїми молитвами, складанням фінансових та матеріальних пожертв, своєю самовідданою працею робили все можливе, аби відродити нашу Святу і Славну Українську Православну Церкву  Київського Патріархату на теренах нашого міста Радивилова!

 

Інформація і світлини надані настоятелем Свято-Різдво-Богородичної парафії (УПЦ-КП) м.Радивилова, протоієреєм Тарасом Сухожаком