Хто ж насправді розпалює вогнище релігійної війни в Україні

23 листопада представники Рівненської єпархії УПЦ Московського Патріархату скликали у Рівному прес-конференцію щодо міжконфесійного протистояння у селі Птича Дубенського району. Проповідники ідеї «Руського міра» черговий раз пожалілися на скрутну ситуацію «канонічної Церкви» і на переслідування з боку прихильників Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Звичайно, що не відреагувати на таку кремлівську пропаганду не можливо і щоб спростувати ці неправдиві слова наведемо приклади з новітньої історії України, хто ж насправді розділяє українців і Православну Церкву на нашій землі починаючи від проголошення незалежності в 1991році.

Отже, на підставі рішень Помісного собору РПЦ 7-8 червня 1990 р. та Архієрейського собору РПЦ 25-27 жовтня 1990 р. Українська Православна Церква отримала статус незалежності та самостійності в управлінні. Найвищим її керівним органом став Помісний собор УПЦ. Відповідно до канонів та Статуту Церкви 9 липня 1990 р. Архієрейським собором УПЦ Митрополит Київський і Галицький Філарет одноголосно був обраний Митрополитом Київським і всієї України, Предстоятелем УПЦ.

Це обрання було підтверджене Грамотою Патріарха Алексія ІІ від 27 жовтня 1990 р.: «Беручи до уваги бажання й клопотання її (УПЦ) Преосвященних архіпастирів, які зібралися 9 липня цього року в Богоспасаємому граді Києві для обговорення й рішення їхнього церковного життя на засадах незалежності й самостійності, благословляємо через цю Грамоту нашу силою Всесвятого й Животворчого Духа бути відтепер Православний Української Церкві незалежною й самостійною в своєму управлінні, а Вам (митрополиту Філарету), одноголосно обраному 9 липня 1990 року Єпископатом Української Православної Церкви, - Її Предстоятелем».

Обрання митрополита Філарета Предстоятелем УПЦ було підтверджене і Помісним Собором УПЦ, який збирався у Києво-Печерській Лаврі 1-3 листопада 1991 р. Собором було відкинуто всі наклепницькі нападки на Предстоятеля Української Православної Церкви з боку засобів масової інформації й розцінено їх як випади не тільки проти Предстоятеля Церкви, а й проти всієї її ієрархії, кліру й мирян та висловлено повну довіру Митрополиту Київському й всієї України Філарету та підтверджено його обрання українським єпископатом 9 липня 1991 р. Предстоятелем Української Православної Церкви.

Саме на підставі канонів, Статуту УПЦ, у відповідності до історичних прецедентів та виходячи з факту проголошення державної незалежності України Архієрейський собор УПЦ, який проходив 6-7 вересня 1991 р. в Києві, ухвалив рішення про скликання Помісного собору УПЦ для вирішення питання про автокефалію Української Православної Церкви. На підставі попереднього рішення Архієрейського собору в Києві 1-3 листопада 1991 року в Трапезному храмі Печерської лаври пройшов Помісний собор УПЦ, в роботі якого взяли участь усі правлячі та вікарні архієреї, делегати від монастирів, духовних навчальних закладів, представники кліру та мирян усіх єпархій УПЦ. За своїм складом Собор представляв усю повноту Української Православної Церкви та був правомочний приймати будь-які рішення щодо життя УПЦ, як її найвищій керівний орган.

Розглянувши питання про автокефалію УПЦ Собор Української Православної Церкви під головуванням Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Філарета розглянув та всебічно обговорив питання про повну самостійність Української Православної Церкви. Керуючись священним канонами і принципами дарування автокефалії та бажаючи мати благословенний мир, Богом заповідану любов Христову та братське єднання як з Матір’ю-Церквою, так і з усіма Помісними Православними Церквами, Богу співдіючому, виконуючи волю православного народу України, Собор визначив звернутися до Патріарха і архієреїв Російської Православної Церкви з проханням надання повної самостійності. А після дарування автокефалії Української Православної Церкви сприяти визнанню Київського Патріархату Східними Патріархами та Главами інших Помісних Церков».

У проханні наголошувалось на тому, що Єдина Помісна Православна Церква служитиме згуртуванню громадян усіх національностей, які проживають на Україні, і тим самим робитиме внесок в укріплення єдності всього українського народу.

Оскільки до числа умов дарування автокефалії належить можливість незалежного існування частини Церкви без допомоги іншої церковної влади, Собор однодушно засвідчував, що Українська Православна Церква мала в цей час всі необхідні умови для свого повного самостійного буття».

Таким чином, рішення про автокефалію УПЦ було прийняте законним Собором на підставі канонів і традицій Православної Церкви, з урахуванням факту проголошення повної державної незалежності України. Собор засвідчив наявність усіх можливостей для самостійного буття Української Церкви: достатньої кількості єпископату, духовенства, вірних, духовних навчальних закладів та монастирів. Рішення собору були повністю підтримані всіма його делегатами, у тому числі – повнотою єпископату УПЦ. Жодне з рішень Собору органами Московської патріархії не було опротестоване, а законність рішень Собору ані в той час, ані тепер, офіційно або аргументовано не заперечувалася. Свідченням законності рішень Собору є й те, що вони були взяті до розгляду Архієрейським собором РПЦ 30 березня – 4 квітня 1992 р., а не відкинуті, як недійсні. Насправді ми бачимо Московська патріархія та УПЦ МП замовчують рішення Помісного собору УПЦ і вважають його таким, що нібито ніколи і не відбувався.

Бажаючи зберегти адміністративну єдність Російської Церкви ще до скликання Помісного собору УПЦ, Священний Синод Московського Патріархату почав діяти з порушенням канонів, не на користь Православної Церкви, а в дусі мирської доцільності. Напередодні Собору 22 жовтня 1991 року в Москві відбулося засідання Священного Синоду РПЦ. На ньому, в зв’язку з проведенням 1-3 листопада 1991 року в Києві Собору УПЦ та питанням, що винесено на його розгляд, було прийнято «Заяву Священного Синоду Руської Православної Церкви», в якій, зокрема, говорилося: «Московський Патріархат і далі буде йти шляхом зміцнення єдності й соборності єпархій і їхніх об’єднань, які входять до нього. Однак ми рішуче виступаємо проти того, щоб ці зміни здійснювалися всупереч волі народу Божого, що становить Церкву, зі зневагою до священних канонів і в силу чужих Церкві політичних розрахунків».

З цієї заяви видно, що ще до рішення Собору УПЦ про необхідність для неї автокефалії, Священний Синод РПЦ займає жорстку позицію на збереження адміністративної єдності Московського Патріархату. Тому ним заздалегідь прагнення автокефалії визнається таким, що «суперечить волі народу Божого та канонам» про що ми чуємо з вуст московського духовенства і до цього часу. Як тоді члени Синоду, так і тепер московське духовенство свою волю видають за волю народу Божого, хоча більшість православних в Україні прагне повної духовної незалежності від Москви.

Замість того, щоб вирішувати питання автокефалії УПЦ Московська патріархія розгорнула інформаційну війну проти митрополита Філарета та самостійності Української Церкви. У різних виданнях почали з’являтися замовлені матеріали, які повинні були компрометувати Предстоятеля УПЦ, до речі московські методи не змінилися і сьогодні, оскільки московіти і їхні прислужники знову у всіх бідах звинувачують предстоятеля справжньої Української Церкви Патріарха Філарета.

Слід також зазначити, що після рішення Собору УПЦ про автокефалію Синод РПЦ не збирався аж до 25 грудня 1991 року, тобто протягом двох місяців. 25-27 грудня 1991 року в Москві проходило засідання Священного Синоду РПЦ, на якому було зроблено спробу натиснути на митрополита Філарета, поставити під сумнів добровільність рішень Собору УПЦ та заперечити необхідність автокефалії. Результатом роботи Синоду було рішення передати документи Собору УПЦ на розгляд архієреїв Російської Православної Церкви.

Російською Церквою завжди наголошувалось на тому, що Україна мусить бути в її підпорядкуванні, хоча українські території незаконно були приєднані у свій час Москвою. Нагадуємо і про те, що Синод РПЦ у той час прийняв заяву з приводу утворення СНД, в якій зокрема зазначалося: «Історична спільність і братерство слов’янських народів, хрещених у єдиній купелі, не повинні руйнуватися. При державній самостійності ми повинні залишитися духовно єдиними, черпаючи в цій єдності силу для відновлення життя... Православні християни сподіваються, що нові відносини між державами Співдружності – виключать спроби створити державну, пануючу релігію або ідеологію».

Як видно із заяви у Священному Синоді, а відповідно, і в єпископаті Російської Церкви, не існувало навіть припущення, що Українська Православна Церква може отримати автокефалію. Московський патріарх, разом з керівництвом РПЦ, пішов на все для того, щоб Російська Церква залишилася церковною імперією. Патріарх Алексій неодноразово у своїх публічних заявах підкреслював, як свою головну заслугу те, що йому вдалося зберегти адміністративну єдність РПЦ в умовах, коли Радянський Союз розпався. Але історія свідчить, що розпад імперської держави супроводжується процесом проголошення автокефалії Церков у нових незалежних державах. Так було в часи розпаду Візантії, так було і в ХІХ ст., коли розпадалася Османська імперія. Історія Константинопольського Патріархату в ці періоди свідчить, що, не зважаючи на спротив керівництва старого церковного центру, в новій незалежній державі, за наявності інших умов, обов’язково виникає нова Помісна Церква. Бо так записано у канонах: «Громадянським та земельним розподілам нехай слідує і розподіл церковних справ» (правило 17 Четвертого та 38 Шостого Вселенських соборів).

На жаль, виховане у послуху спецслужбам та відданості великодержавному шовінізму керівництво Московської патріархії як у той час, так і зараз у своїх діях щодо Української Церкви наслідують найгірші зразки середньовічних папістських теорій, підміняючи поняття догматично-містичної єдності Церкви її адміністративною єдністю.

Кероване земними інтересами, а не Божими Законами Священноначаліє РПЦ, після рішень Собору УПЦ, поставило перед собою завдання не ухвалити таке рішення щодо Української Церкви, яке б було корисним для православ’я, а за будь-яку ціну не допустити автокефалії УПЦ. Керівництво РПЦ не могло допустити автокефалії УПЦ, адже приблизно половина всіх парафій Московського Патріархату як в часи СРСР, так і нині знаходяться на території України. Втративши адміністративний контроль над Церквою в Україні РПЦ втрачає половину своєї структури, а відтак не матиме можливості претендувати на першість у Вселенському Православ’ї. Такі претензії РПЦ виявляє ще з часів середньовіччя, сформулювавши їх у теорію, що «Москва є Третій Рим, а четвертому не бывать».

Свій вплив на Вселенське Православ’я Московський Патріархат утверджує не тільки на словах. З його ініціативи створені, або ним контролюються такі міжнародні організації, як «Фонд єдності православних народів» та «Міжпарламентська асамблея православних народів», до останньої з яких входять діючі депутати парламентів різних православних країн. Відділ зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату тісно співпрацює з Міністерством закордонних справ Російської Федерації. Крім дипломатичної підтримки інтересів РПЦ така співпраця виявляється також і у будівництві храмів при російських посольствах. Згадаймо лише те, як Російське міністерство закордонних справ неодноразово зверталося з різними заявами, дозволяючи собі коментування релігійних відносин в сусідніх державах, особливо в Україні, як Москва зверталася до Туреччини, щоб та вплинула на свого громадянина - Вселенського Патріарха Варфоломій і щоб він не втручався в церковні справи в Україні. Скажіть яке право має російське закордонне відомство втручатися у справи суверенної держави якою є Україна. Та для Росії, у чому ми можемо всі зараз прекрасно переконатися закон не писаний.

Москва планувала і зараз не відмовилася від цього плану створити навколо Росії з числа православних країн міждержавне об’єднання, подібне до Міжнародної ісламської конференції, утворити так званий «Руській мір». За всім цим проглядається наполегливе бажання втілити в життя так досі і не реалізовану концепцію Москви, як не тільки духовного, але й державно-політичного центру для православних народів всього світу. І не треба забувати що в Україні проповідувала і проповідує ідеї «Руського міра» представниками УПЦ МП.

В одному з інтерв’ю нині покійний патріарх Алексій ІІ висловив думку про те, що для Московського Патріарха немає ніяких богословських або догматичних підстав не бути першим серед православних Предстоятелів. Зрозуміло, що якби все залежало від волі Москви, то вона б вже давно стала першою. Але Реалізувати ці грандіозні плани щодо першості в Православному світі Московському Патріарху заважає те, що місце, на яке він претендує, майже тисячу років посідає Патріарх Константинополя – Нового Риму.

Ієрархи Російської Церкви на чолі з Патріархом Кирилом в гонитві за реалізацією принципів формування «руського міра» часто забувають про те, що Церква – Тіло Христове і покликана спасати грішників та приводити їх до єдності з Богом, а не з Росією. Так само часто, як і те, що Україна – не Росія, і не всі прагнення та інтереси російського народу, якими б добрими вони не були, повною мірою повинен поділяти народ український.

Очевидно, що для захоплених теорією «Третього Риму» московських церковних політиків Українська Церква – не більше, ніж важлива фігура на геополітичній шахівниці. Граючись в глобальні політичні ігри вони не побоялися розколоти православних українців, а також зазіхають на авторитет Вселенського Патріарха та своїми діями загрожують єдності Вселенського Православ’я.

Штучно розпалюючи вогнище конфлікту шанувальники Гундяєва та ідеї «руського міра», сьогодні на весь світ заявляють про розділення, яке несе Київський Патріархат. Представники Російської Церкви в Україні забувають про те, що заклики до розділення, ненависті і ворожнечі лунають з уст саме представників Московського Патріархату. Саме вони навозять звідусіль фанатично налаштованих прихильників, неадекватних паломників з ножами, як це було у Птичі, представників духовенства, «православного казачества». семінаристів та ченців Почаївської лаври та інших монастирів, які у свою чергу не допускають до храму прихожан тих храмів, котрі вирішили, своєю більшістю не бути вірними тієї Церкви, яка проповідує ненависть до всього українського і підтримує агресію Москви проти України. Як завжди «випадково» на місці виявляються представники російських телеканалів, або «спілки православних журналістів», котрі в дусі російської пропаганди висвітлюють ті події, що відбуваються навколо українських храмів, які поки що незаконно утримуються УПЦ МП.

Жахає те, що місцеві жителі, котрі є парафіянами храмів, які вирішують від’єднатися від РПЦ не можуть увійти до власних церков і помолитися за мир і єдність українського народу і за припинення російської агресії, адже на заваді їм стають навезені звідусіль «адепти Гундяєва». Незвані «гості» приїдуть і поїдуть, а молитися в храмі будуть місцеві парафіяни.

Також хочемо освіжити пам'ять протоієрею Віктору Земляному, настоятелю Свято-Воскресенського храму м. Острог і нагадати як Наталія Вітренко з Валерієм Кауровим в 2005 році приїздили до міста Острога з «казачеством» та різними представниками криміналітету і з Російськими прапорами та залізними прутами не пускали настоятеля храму і громаду звершувати богослужіння в церкві. Це вони так захищали «канонічне православ’я»?

Якщо хтось забув хто така Вітренко і горезвісний Кауров, то нагадуємо що саме вони є маргінальними шовіністичними діячами, проросійськими політиками, які постійно роз’єднувала Україну, які постійно співали похвальні оди Москві, зневажали українську державність, і незалежність, паплюжили українську мову і щоразу піднімали свій рейтинг перед парламентськими виборами в якості «захисників канонічної Церкви». Януковичем, та його поплічниками – головою Прогресивної соціалістичної партії України Н.Вітренко, керівником «Союзу православних граждан України» В. Кауровим та іншими «любітєлямі Рассії» планомірно робилося все для того, щоб знищити Україну. Наголошуємо на тому, що на цій ниві Вітренко і Кауров працювали не покладаючи сил, а їм у цьому сприяла Російська Церква в Україні.

Також, хочемо запитати, то що робили ці «защітнікі православія» з російськими прапорами біля українського храму? І це дійство відбувалося за довго до анексії Криму та вторгнення Росії в Україну.

А чого варті висловлювання «старця» Зосими (Сокура) проти України, Української Церкви, Патріарха Філарета, української мови. Нагадуємо ще раз: «Сегодня – преподобного Иоанна Лествичника, игумена Синайской обители. Лествица. На высоту подниматься нужна лестница, это все вы знаете – или по-хохляцки как будет? – Драбына. Ну что ж, – «лез по лестнице – упал с драбыны». Вот так и мы спасаемся, лезем по лестнице, а падаем с драбыны – доспасались. По-хохляцки как будет? Драбына, да; а Иоанн Лествичник – Иван Драбыннык, да? Вот дожились мы – Иван Драбыннык. Нужно сегодня митрополита с праздником поздравить: «С Иваном Драбынныком Вас, владыко» – так вот. Иоанн Лествичник – славянский, добрый, русский язык, цените его. Убожество украинского языка, «драбынныка», сравните с добрым русским Лествичником – слово хорошее, прекрасное». Також для своїх прихожан «старец» так навчав стосовно одруження: «Я отрекся от этого «счастья». И самый счастливый человек, что я – монах. Ни попадьи, ни попенят, ни внучат-сатанинят». «Правильно сделали дончане, встретили Филарета, «угостили» его хорошо, а в Мариуполе еще лучше – этого басурмана из «Просвіти» накормили землей. Кричал: «Моя земля, що ви робите на моїй землi?» – так бабы ему как дали! Так он плевался потом ходил этой землей, накушался он, вот так. Из этой «Просвiти» бендеровец этот. Единственно, говорю: «Жаль, что меня там не было, бороду оторвал бы бесу этому точно я бы, и рука б не дрогнула, Филарету, сатанисту этому». «В субботу приезжает Филя-предатель на Донецк. Филарет – Денисенко Михаил Антонович. Он в аду уже нарисованный, а он еще, безумный старик этот, шляется. На Донбасс приедет сюда нам мутить воду. Ну что мы сделаем? Тухлыми яйцами? Они сейчас не тухнут, некогда им тухнуть, мы не успеваем их лопать, жалко. Землей забросать? Пожалуйста, мать-земля и так его не примет уже, предателя. Молиться будем, литургию служить об избавлении от супостата и врага Церкви Божией. Вот самое главное – молитва. Молитва много может, а там и колеса сами полопаются, поотваливаются, как у диавола того – Черновила, и все прочее. Вот это бесяка такой приедет к нам. Ну что ж, будем терпеть». Таких «душеспасітельних» «ізрєчєній» і «пророчєств» у духовній спадщині «святого старца» Зосіми доволі багато

Також монах Венедикт (Якубовський), насельник Почаївської лаври прославився на весь світ своїми антиукраїнськими, антидержавними поглядами. Зокрема у своїй статті «Восстановление православной монархии – самый актуальный вопрос в наши дни» він стверджує, що: «…восстановление православной русской монархии – самый актуальный вопрос в сегодняшнее предантихристово время: впереди Россию ждет либо власть русского православного Царя, либо власть антихриста…только Царь может защитить Русь (причем не только Великую, но и Малую, и Белую) от нравственного разложения и поглощения глобальным антихристовым царством». Також радимо переглянути відео звернення цього почаївського ченця: «Обращение монаха Почаевской Лавры отца Бенедикта к русским патриотам» и «Почаевский монах Бенедикт: «Говерла – Русская гора!». і «защітіть руское движение», то це такого миру бажають в УПЦ МП, адже священноначаліє Російської Церкви в Україні до цих пір так і не дало оцінки таким висловам ченця Бенедикта.

Не відстає від «захисників канонічної Церкви» і Рівненський владика Варфоломій, який піснею «встань за веру русская земля», виявляє свою справжню «любов до України».

Також своєю любов’ю до всього українського прославився єпископ Банченський – Лонгин (Жар): «Я никогда не буду поминать на Божественной литургии этих проклятых руководителей нашей страны, этих неверующих, не имеющих страха Божия, которые сидят в креслах и раздают приказы об убийствах». Також владика Лонгин закликав: «Призываю вас быть едиными и не отправлять своих детей на смерть. Наша православная вера не позволяет нам убивать друг друга. Они хотят гибели наших людей, живущих в мире и с Богом, ради своих политических интересов, ради тех, кто защищает их бизнес и руководящие должности». Це так підтримує Московський Патріархат владу і військо наше? Преосвященний Лонгин каже, що православна віра не дозволяє нам вбивати один одного, а загарбувати чужі землі, йти війною на своїх сусідів дозволяє православна віра?

А стосовно того, що духовенство Московського Патріархату не підтримує наших воїнів то наводимо такий приклад.

5 лютого цього року, в місті Чигирин відбувся похорон та прощання з Героєм України 22-х річним Антоненком Павлом. Павло загинув разом із бойовими товаришами від прямого попадання снаряду залпового вогню «Град». Вони достойно несли військову службу в артилерійських військах України біля Донецька і гідно протистояли московській навалі.

На похороні браву участь і священик села Рацеве – Віктор Юркович. На міському цвинтарі міста Чигирин, де відбувалось поховання Героя України бійця Антоненка Павла, московський священик заявив що українці мають здатись Росії і закликав людей до сепаратизму він говорив, що територія України є Малоросією, що ми вбиваємо своїх братів, пропагував так званий руський мір на чолі з царем Путіним за що був негайно засуджений громадою.

Брехня, яку поширюють священики Російської Церкви в Україні разом із проросійські ЗМІ, розколює навіть сім’ї, адже в пошуку сенсації симпатики Московського патріархату психологічно тиснуть на людей залякують людей пеклом і страшними вічними муками через вихід з Російської Церкви.

Прикладом того, як вже набридло православним українцям слухати байки московського духовенства було те, як у першу річницю визволення Лисичанська від бойовиків «ЛНР» розгорівся скандал між місцевими мешканцями та представниками Української православної церкви Московського патріархату. Лисичанці виступили категорично проти участі священиків Московського Патріархату у молебні за загиблими військовими. 
Коли священики вийшли на сцену люди ледве силою не виштовхали їх. При цьому мешканці Лисичанська вимагали, щоб молебень провів капелан з УПЦ Київського Патріархату. То що в Лисичанську на сході України, де ще донедавна панувала Російська Церква теж бандерівці і розкольники заважають нормальному існуванню УПЦ МП?

Також варто згадати священика-сепаратиста Данила Кричко, який підтримував терористів і «казаків», а крім ряси носив ще і зброю. Як же він радів, що під Іловайськ загинули українські бійці і по-православному зазначав: «Как же славно мы раздолбали этих скотов под Иловайском. Всю их, так сказать, «добровольческую элиту» положили. Именно под Иловайском загорелась командирская звезда Гиви. И именно Иловайск стал финалом хероической летописи украинских батальонов», ось це «істінний православний священнік»!

Якщо представники УПЦ МП хочуть ще прикладів ми можемо їм їх надати. Та на мою думку і вище наведеного більше ніж достатньо, щоб зрозуміти, хто розпалює вогнище релігійного протистояння в Україні.

Наостанок хочемо сказати що московська агентура в особі духовенства Російської Церкви в Україні вміло використовує недосконалість нашого законодавства і смиренність православних Української Церкви, які поки що дозволяють існувати цій п’ятій колоні Кремля на території Української держави. Звертаємось до священнослужителів Московського патріархату, - схаменіться, поки не пізно, адже, брехнею світ пройдете та назад не повернетеся! Бог не в силі, а в правді!

 

протоієрей Миколай Капітула