Проповідь у 20-ту неділю після П'ятдесятниці

В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

Тайна Царства Небесного полягає в тому, що його учасниками можуть стати тільки ті, хто слухає слово Боже, зберігає і виконує його, приносячи плід в терпінні. Як не може породити земля плодів без насіння, так неможливе достойне і праведне життя без слова Божого. Господь Своїм всемогутнім словом створив світ і привів все до буття, цьому ж животворчому слову Він дав силу творити і підтримувати в кожному із нас духовне життя. Але для того, щоб слово Боже, посіяне в нашій душі, проросло і дало відповідний плід, треба підготувати для нього сприятливу основу. А цією основою для Господнього слова є наші серце і душа. Саме про це і наголошує Спаситель у притчі, яку ми чули із сьогоднішнього євангельського читання.

Вийшов сіяч, – говорить Господь, – сіяти зерно своє, і, коли сіяв, одне впало при дорозі, і люди, які проходили по ній, топтали його, а птахи небесні подзьобали його. Інше ж зерно впало на каміння, але, не маючи потрібної вологи, зійшовши, всохло. Ще інше впало поміж терня. Воно зійшло, але коли почало рости, то терня заглушило його, і воно пропало. На кінець, ще інше зерно впало у добру землю і, зійшовши, дало багатий плід у стократ. (Лк. 8: 5 – 8). Спаситель закінчив Свою притчу звичними для нас словами: «Хто має вуха слухати, нехай слухає!» (Лк. 8: 8).

Дуже часто Господь Свої притчі закінчував такими словами, але не завжди ми надавали цим словам належного значення. Всім нам здається, що ми слухаємо уважно і добре розуміємо почуте. Сьогодні ми вже вкотре почули притчу про сіяча. Нам здається, що ми вже знаємо її напам’ять і можемо її повторити чи розповісти і навіть пояснити. Але хто з нас може сказати, що нею живе, що вона є основою його життя. Ми слухаємо, чуємо і пам’ятаємо, слово живе у нашій пам’яті, але це не доходить до нашого серця. Сьогоднішня притча саме про це і говорить. Сіяч, про якого говорить Спаситель, – це Він Сам. Син Божий Ісус Христос зійшов на землю з волі Отця Небесного, прийняв людську природу і пожив з людьми. Зерно – це Його вчення, а поле – наші душі. Як сіяч спочатку підготовляє і підживляє землю, а потім засіває зерно, сподіваючись на рясний врожай, так і Спаситель спочатку підготував наші душі для того, щоб сприйняти Його вчення належним чином, а тепер засіває духовне зерно в наші душі, які вона повинна виростити і принести добрі плоди.

Святитель Іоан Золотоуст говорить: «Оскільки гріхи наші загороджували нам доступ до Спасителя і не дозволяли ввійти, то Він Сам виходив до нас, щоб ретельно підготувати землю – наші душі – і посіяти на ній слово благочестя. Христос Своє вчення пропонував всім без винятку. Як сіяч не відрізняє ниви, яка знаходиться перед ним, але просто без будь-якого винятку кидає насіння, так і Він не розрізняє ні багатого, ні бідного, ні розумного, ні неука, а всім подає Своє вчення, знаючи, які з нього будуть плоди». Але що ж відбувається насправді? Не все насіння приносить належний плід. Велика частина його пропала, але не через сіяча, а через землю, яка прийняла насіння, тобто через неуважність душі. Спаситель говорить, що «зерно, що впало при дорозі, це ті, що слухають, але потім приходить диявол і забирає слово із серця їхнього, щоб вони не увірували і не спаслись» (Лк. 8: 12). Дуже часто люди ходять в храм, моляться і приймають святе Причастя, слухають слово Боже, але не надають цьому належного значення, не задумуються над духовним вдосконаленням, а йдуть звичайною життєвою дорогою. Слово Боже не проникає в їхнє серце. Їхнє серце і душа подібні до дороги, яку затоптали люди і яка не може прийняти і проростити насіння. Саме тому насіння видзьобують птахи, а цими птахами є злі духи, які будь-яким чином стараються позбавити нас згадки про Бога, заставляють нас забути почуте євангельське слово спасіння.

Те зерно, яке впало на каміння, це ті, «що, як тільки почують слово, з радістю приймають, але не мають кореня, дочасно вірують, а під час спокуси відпадають» (Лк. 8: 13). Дуже часто, коли ми почуємо зворушливі для нас слова, слова любові, співстраждання і благодійства, нам здається, що ми легко зможемо втілити їх в життя, але оповиті гріхами наші душі і серця під впливом диявола не мають спроможності виконати хоч трохи з того, що ми б хотіли. Через гріховність наших душ слово Боже, почуте нами, не приносить ніяких плодів, корисних для спасіння. Часто ми, почувши зворушливе слово Боже, забуваємо про нього ще до того, як вийдемо з храму. Інколи людям здається, що євангельські слова дуже легко втілити в життя, але коли, виконуючи їх, стикаються з різними спокусами і бідами, опускають руки й у відчаї швидко холонуть до духовного вдосконалення. Як часто слово Боже зачіпає нас за живе, але в той же час розвіюється потоком різних непотрібних, а інколи і бісівських думок, потопає у пустослів’ї і суєті життєвій.

На кінець, те зерно, що впало поміж терня, це ті, «що слухають слово, але відходять і, заглушені турботами, багатством та життєвими насолодами, не дають плоду» (Лк. 8: 14). Земля, яка породила терня і осот, – це образ тих людей, які надмірно прив’язані до турбот про земні блага. Люди, турбуючись про славу, земне багатство і різного роду насолоди життєві, інколи забувають про те, що життя їм дане для того, щоб привести свою душу до спасіння. Такі люди ходять у церкву, приймають участь у церковних таїнствах, але це для них не головне, духовність у них стоїть на другому місці. Люди турбуються про добробут у сім’ях, певне місце у суспільстві тощо, а слово Боже, яке ледь-ледь знайшло місце у серці, наповненому турботами і різними думками, подавляється ними і знову ж таки не приносить ніякого плоду тому, що людина збирає плоди не на небесах, для життя вічного, а земні – для тимчасового. Господь не забороняє турбуватися про те, щоб нагодувати і одягнути себе і свою сім’ю, щоб забезпечити належний рівень життя, не забороняє Господь і багатство, але забороняє надмірні турботи про це. Коли земні турботи оволодівають нами настільки, що ми стаємо їхніми рабами, то це стає для нас пристрастю і веде не до вічності, а до загибелі.

І тільки те зерно, що впало в добру землю, це ті, «які добрим і щирим серцем почуте слово бережуть і приносять плід у терпінні» (Лк. 8: 15). Зерно, яке впало в добру землю, – це люди, які почуте слово Боже щиро приймають у свої душі і докладають усіх зусиль, щоб виконати все, що вимагає від них Господь. Прийнявши в свою душу божественне насіння, вони починають працювати над тим, щоб виростити із нього достойний плід. Такі люди борються з гріхами і пристрастями, терпеливо переносять всі спокуси і таким чином приносять плід у стократ. Такі люди теж турбуються про те, що їсти або у що одягнутися, турбуються і про свої сім’ї, але не це стоїть у них на першому місці, на першому місці у них – Бог. Не турботи про земне переповнюють їх, а турботи про спасіння і життя вічне. Саме такого плоду чекає від кожного із нас Господь.

Дорогі браття і сестри! Господь у сьогоднішній притчі наводить нашому розуму і свідомості страшну картину: три частини зерна пропали, і тільки те зерно, яке впало на добру землю, принесло багатий плід. Споглядаючи нинішній світ, можна побачити, що слова Спасителя збуваються вже тепер. Люди, які називають себе учениками Христовими, християнами, насправді далекі від Христа. Для багатьох людей слово благовістя Христового здається маловажним і безкорисним. Дехто, слухаючи слова проповіді, зворушуються і, розуміючи свою гріховність, обіцяють навіть виправитися, але не зберігають в своїх словах почутого, і всі почуті ними слова повчання залишаються безплідними. Люди, не маючи ніяких добрих справ, не намагаються їх здобути. Вони задовільняються таким станом, в якому перебувають. У таких людей, за словами Спасителя, «відніметься і те, що мають» (Лк. 19: 26).

Святитель Іоан Золотоуст говорить: «Хто сам бажає і намагається здобути дари благодаті, тому і Бог дарує все необхідне; а у кому немає цього бажання і старання, тому не принесе користі і те, що, як йому здається, він має». З цих слів можна зрозуміти, що багато тих, хто гине, та мало тих, хто спасається. Господь для нашого спасіння подає нам всі можливості і засоби, потрібно тільки вміти ними користуватися.

Приймаймо належно все те, що подає нам Господь, слухаймо уважно слово Боже і слова повчання, працюймо над собою, над своїм духовним вдосконаленням і дбаймо більшою мірою не про земне, а про небесне. Якщо ми достойно виконаємо все це, то принесемо достойний стократний плід і отримаємо достойну нагороду у Царстві Небесному. Амінь.

+ ЕПІФАНІЙ,
єпископ Переяслав-Хмельницький
і Бориспільський