Церковний фронт

Церковний фронт

УПЦ і Україна стала територією випробування нових методів насадження «русміра»

Тривалий час УПЦ гордилася тим, що вона єднає більшість православних країни, присутня в усіх регіонах, має більшість храмів скрізь, крім Галичини. Довго і вперто доводила, що вона є церквою, яка єднає дві культури — західноукраїнську та східноукраїнську (саме так Блаженнійший Володимир змальовував ситуацію, зауважуюючи відмінність нашого сходу та півдня від власне російської культурної матриці). І ось виявилося, що все це — міф, який не витримує критики: УПЦ не здатна об’єднувати — ні саму себе, ні суспільство.

• Найперший фактор програшу — це зростання авторитету у суспільстві Патріарха Філарета. 31 квітня він оголошує збір коштів на користь української армії як загальноцерковну і загальнонаціональну кампанію. Звичайно, практично всі українські церкви допомагали армії, але всіма спостерігачами визнається: простота, щирість, близькість до народу, розуміння солдата та офіцера — природна ознака священика УПЦ КП. Натомість в УПЦ МП кожен другий веде себе як євангельський фарисей — зверхньо, без любові до ближнього, із усвідомленням своєї ролі як виконавця ритуалу, а не власне духовного провідника. Можна сказати, що саме випробування присутністю в армії УПЦ витримує із великим трудом, завдяки подвигу окремих священиків, таких як о. Сергій Дмитрієв із Херсонської єпархії. УПЦ КП та УГКЦ натомість легко вписалися в армійські будні, і саме завдяки здоровому розумінню священиками свого покликання. Всі ці священики підтримувалися своїм керівництвом, а загальним символом спротиву словом та ділом російській агресії, тероризму, протидії провокаціям та інформаційній війні став Патріарх Філарет. Чому? Тому що не стомлювався свідчити правду, у чому — перше покликання церковного керівництва. Саме проповідь правди ще з апостольських часів — перший обов’язок єпископів та священиків. Звершення молитов — другий. Соціальне служіння — третій. Ця триєдність повинна бути в гармонії, а УПЦ занадто багато тримала паузу між власними заявами. Де-факто між листом до Путіна і зверненням щодо подій в Одесі минув місяць мовчання, яке не можна було заповнити нічим іншим. У цей час голос УПЦ міг би все змінити. Україну можна було б зшивати і склеювати. Між людьми, що втратили порозуміння потрібно було б налагоджувати спілкування методами народної дипломатії та неформальних круглих столів. І навпаки — явних провокаторів та диверсантів треба було однозначно неустанно засуджувати. Між тим, осуди, які пролунали в березні, всі почали поступово забувати. Раптом з’явилися заяви керівництва РПЦ та УПЦ, що Церква має бути «над конфліктом»...

«Сьогоднішня криза довела: наявність Єдиної православної церкви — проста необхідність для держави та суспільства, якщо вони хочуть вижити. Всі пострадянські та ліберальні догми про відділення Церкви від держави не означають того, що в релігійній сфері може чинитися всяке беззаконня»

Але позиція Церкви у часи агресії сусідньої держави не може бути «над конфліктом». Церква не може відмовлятися ані від пошуку Правди, ані від сповідування Її. Це Понтій Пілат міг стомлено сказати «Що є істина?» і стати «над конфліктом», дозволивши розіп’яти Живу Правду. Дозволити собі бути «поза конфліктом» може лише патріарх Московський, але і то — лише тому щоб публічно не підтримати дії Путіна по втіленню його ідей русміра, із застосуванням сил «навколоцерковних фондів», керованих такими друзями Путіна та соратниками Суркова, як КостянтинМалофеєв. Патріарх не має свободи говорити правду — і тому він її не говорить. УПЦ має свободу — але не користається нею. Дивно, але під час Майдану, коли УПЦ не мала свободи, вона боролося і за мир, і             за уникнення кровопролиття, примушувала до миру і владу, і опозицію, знищувала у зародку всі спроби використати церковний ресурс на підтримку антимайдану. Тоді УПЦ ризикувала, хоч і мала зв’язані руки, тепер же УПЦ має свободу, але мовчить, нікого не примушує до миру, дозволяє кому завгодно чинити що завгодно від імені Церкви.

• Криза виявила, що УПЦ — не єдина як церква. Крім християн, в УПЦ — багато людей, які вірять у канонічні ритуали, і не готові бути християнами, не можуть прийняти іншість іншого. Те, що хтось не такий, як ти бажаєш — це головна проблема церковних людей. І про це говорив місцеблюститель Онуфрій на першій проповіді в Лаврі. Але чи пішов він до всіх цих дуже різних людей у Церкві із словом правди та єдності, із словом навчання та напоумлення, і словом миру та  любові? Ні. Моліться — Бог допоможе... Залишати спраглого без води живого слова, посилаючись на необхідність молитви — це був невдалий крок. При тому, що до кінці квітня мовчав Патріарх Кирил, при тому що мовчали добровільно чи примусово багато хто з архієреїв.

• Правда в тому, що УПЦ і Україна стала територією випробування нових методів насадження «русміра». Чого варта поява «Православної армії Донбасу»?  2009 року українські експерти передбачали, що проповіді патріарха про антизахідний цивілізаційний об’єднаний російським православ’ям, російської мовою та російськими традиціями політично-громадського життя призведуть до православного талібану. Жорстокість, несерйозність та ненормальність вождів цього талібану типу Стрєлкова — занадто очевидні. Чи звернувся митрополит Онуфрій до жителів сходу? До вірних єпархій, на території яких сталася криза? Дивно, але — ні. Ініціативу в свої руки змушені були брати місцеві архієреї, які вмовляли жителів не виходити на вулиці, не ставати живим щитом у провокаторів, вмовляли владу прислухатися до вимог «низів».

• Третя правда про УПЦ — це катастрофічна за наслідками для Церкви та країни втрата єдності на рівні керівництва. Якщо один із єпископів цієї Церкви може «замовляти» телесюжети та статті із критикою керівництва РПЦ за полковника Стрєлкова і його шефа «православного олігарха» Малофеєва, і критикою членів Синоду — то завтра цієї Церкви просто не буде. Чи може патріарх відповідати за кожного друга сатаніста Суркова, навіть якщо цей друг — православний і спонсорує через свій фонд православні гімназії та приїзди святинь? Згідно із цими сюжетами патріарх та члени Синоду УПЦ винні в усьому що робить Стрєлков на Донбасі! Якщо провокується війна всіх проти всіх, а Місцеблюститель не реагує — то навіщо взагалі в Церкві хтось є Першим єпископом?

Місяць мовчання і два місяці бездіяльності поставили УПЦ на поріг історичної катастрофи. Якщо ця Церква хоче існувати в Україні — потрібно проповідувати і діяти як Українська церква для всіх. За русміром у нашій країні немає нічого, крім безславного минулого. Якщо ця церква хоче існувати як Церква — необхідно відновити внутрішню єдність, зупинити хаос та не давати розірвати те, що так довго створювалося поколіннями всіх православних в Україні. Лише порядок та єдність дають шанс узагалі зберегтися, а також бути центром тяжіння для інших церков, для суспільства, для політикуму. Необхідно не мовчати, а знайти слово для всіх, починаючи із свідчення правди суспільству, і закінчуючи словом правди на перемовинах про об’єднання із УПЦ КП та УАПЦ.

• Якщо не діють архієреї місцеві, то мало б діяти світове православ’я. Бачимо, що другу людину в РПЦ, голову Відділу зовнішніх відносин митрополита Іларіона Алфеєва, не пускають в Україну, видавши письмову заборону на в’їзд, щоправда, без зазначення причин. Раніше такої честі удостоювались православні маргинали на службі у Затуліна, але не архієреї РПЦ. Що це, як не свідчення глибини кризи, яку розпалювала роками власною ідеологією русміра РПЦ? Говорять, що заборона на в’їзд в Україну стосується всіх архієреї РПЦ. За цих умов, чи не мав би згадати про власні обов’язки вищої судової влади в Православній церкві Константинопольський Патріарх Варфоломій? Глибока криза православ’я в Україні — факт. Неможливість для Росії та України перебувати в канонічних межах одного патріархату — доконаний факт, доведений практикою, і особливо — подіями останніх днів. Втрутитися, призначити власного екзарха, провести об’єднавчий собор — все це у межах компетенції Патріарха Варфоломія, навіть якщо не вважати Україну його канонічною територією, на чому Константинополь не раз наголошував. Для Московського патріархату ще є шанс отримати в Україні союзницьку щодо себе автокефальну УПЦ, хоча з кожним днем мовчання цей шанс зменшується радикально. Так можна дожитися до того, що єдина УПЦ постане на основі УПЦ КП, а РПЦ не матиме не лише громад на території України, а й жодного впливу як в Україні, так і у світовому православ’ї. Якщо «православні армії Донбасу» — це справжнє обличчя російського православ’я, породжене змагання за русмір, то таке російське православ’я заслуговує на міжнародну ізоляцію, на повний бойкот з боку інших православних та просто християнських церков. Як не можна терпіти талібів, так не можна терпіти православний фашизм. Якщо Патріарх Кирил не може справитися із цим фашизмом, то світове православ’я і християнство не має від цього страждати. Перед християнством і так стоять численні виклики, породжені секуляризмом, і протистояння на другому фронті — із російським фашизмом — християнство може просто не витримати. Тому потрібно просто відвернутися — до того часу, поки РПЦ не трансформується у православну церкву без фашизму і не змінить на краще російське суспільство і еліту. Українські церкви змогли стати душею Майдану — нехай працює і РПЦ. Якщо преображення РПЦ та Росії не можливе     — то світовому православ’ю і християнству взагалі не можна умиротворювати черговими жертвами світський та церковний путінізм.

• Також про свої можливості мала б згадати держава. Сьогоднішня криза довела: наявність Єдиної православної церкви — проста необхідність для держави та суспільства, якщо вони хочуть вижити. Всі пострадянські та ліберальні догми про відділення Церкви від держави не означають того, що в релігійній сфері може чинитися всяке беззаконня. Сьогодні необхідно згадати досвід відновлення єдності Болгарського православ’я. Уряд цієї країни прийняв рішення, що внутрішній устрій зареєстрованих церков має відповідати вимогам канонів цих церков. Відповідно на території Болгарії могли бути – одна православна і одна католицька церкви – оскільки це передбачено їхніми канонами, але могло не бути протестантської єдності, оскільки ніякі внутрішні приписи не вимагаються уніфікації у цих деномінаціях. За одну ніч усі православні храми, священики та єпископи юридично стали однією Церквою, і єпископи — як «канонічні», так і «неканонічні» були змушені зібратися на об’єднавчий собор, що відбувся за сприяння Вселенського Патріарха Варфоломія та інших предстоятелів православних церков. Механізми єднання було знайдено, благословення на зміни від світового православ’я було отримано, і не без проблем на першому етапі, але єдність Болгарської православної церкви викристалізувалася до стану несумнівного факту.

Звичайно, краще, коли самі церкви беруть своє майбутнє у свої руки. Але якщо раптом наступає криза відповідальності, то мусять знайтися люди із середовища церков та суспільства, які разом із Патріархом Варфоломієм сьогодні скажуть: «обов’язок Вселенського Патріархату і всього православ’я — відновити єдність православного українського народу» (інтерв’ю Дойче Велле, 18 травня 2014 року). Відновити не лише тому що це гостро необхідно для самого українського православ’я, а й тому що це  — умова виживання України в третьому тисячолітті християнської ери.

                    Юрій Чорноморець — Доктор філософських наук
 
                                   23 травня, 2014 - 11:31