28 липня пам'ять святого рівноапостольного князя Володимира

З іменем святого рівноапостольного великого князя Володимира нерозрив­но пов’язана визначна подія в історії нашого народу – Хрещення Русі. Проте християни на Русі жили й раніше – за часів панування язичництва. Так, хри­стиянкою була бабуся князя Володи­мира княгиня Ольга, яка сподобилася слави святих рівноапостольних жінок. Святитель Димитрій Ростовський, описуючи житіє святого князя Во­лодимира, процес християнізації на­шого народу умовно ділить на чотири періоди. Вперше слов’янські племена, що жили на території майбутньої Київської Русі, почули євангельську проповідь від свя­того апостола Андрія Первозванного ще в І ст. після Р. X. Святий Андрій пройшов від Криму через усю країну до майбутнього Новгорода, всюди хре­стячи наших предків та наставляючи їх у вірі Христовій. На київських па­горбах він провістив заснування вели­кого міста, забудованого численними християнськими храмами. Другий період відноситься до часу правління Візантійського імператора Василія Македонянина (867 – 886). Константинопольський Патріарх Фотій (857 – 867; 877 – 886) прислав на Русь єпископа Михаїла, який став проповідувати слово Боже серед язичників. На їхню вимогу єпископ Михаїл звершив чудо: він звелів розпа­лити вогонь і поклав на нього Євангеліє, яке при цьому залишилося неушкодженим. Тоді багато людей повірили у Христа. Втретє масове хрещення слов’яноросів мало місце за часів рівноапостольної княгині Ольги, після її хрещення. Свята Ольга збудувала багато хри­стиянських храмів. Але хрещення держави в цілому, хрещення всього народу відбулося тільки за святого Володимира, який по праву називається просвітителем Русі, бо він просвітив її світлом Христової віри. Святий князь Володимир був сином київського князя Святослава (972). Вперше ім’я Володимира згадується в руських літописах 968 року в оповіді про нашестя печенігів, коли його ба­буся, свята рівноапостольна княгиня Ольга (969; пам’ять 11 липня), з малолітніми онуками та жителями Києва, через відсутність її сина Свя­тослава на той час, були взяті в Києві в облогу степовими кочовиками. Вдруге ім’я князя Володимира зустрічається в руських літописах 970 року, коли князь Святослав незадовго до своєї смерті розділив Руську землю між трьома синами: старший син, Ярополк, отримав Київ, середній, Олег, – землю Древлянську, а молодший син, Володимир, – Новгород. Невдовзі після смерті Святослава між братами почався розбрат. Щоб помститися за загибель свого воєводи, вбито­го князем Олегом під час полювання, князь Ярополк у 977 році виступив з раттю на землю Древлянську. Далекі тоді ще були від його серця слова: "Не в силі Бог, а в правді”. Ставши єдинодержавним князем Русі, Володимир здійснив кілька вда­лих воєнних походів: завоював Гали­чину (Червону Русь), підкорив в’ятичів і радимичів, переміг камських болгар, успішно воював з печенігами і таким чином розширив межі своєї держави від Балтійського моря на півночі до ріки Буг на півдні. За прикладом ха­зарських каганів (мусульман) у князя Володимира було, крім п’яти дружин, багато наложниць. Утвердивши свою владу, великий князь київський Володимир усіляко сприяв зміцненню на Русі язичницької релігії – багатобожжя, культ стихій­них сил природи. Він встановив на київських пагорбах ідолів Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла, Мокоші, яким приносилися жертви, і не раз земля Руська зрошувалася невинною кров’ю. У 983 році, після вдалого походу на ятвягів, князь Володимир за звичаєм вирішив принести жертву ідолам. Бояри кинули жереб, що випав Іоанну, сину варяга Феодора, який був християни­ном (від часів княгині Ольги в Києві при храмі на честь пророка Божого Іллі існувала християнська грома­да). Феодор відмовився віддати свого сина-християнина в жертву бездуш­ним ідолам, сказавши князівським воїнам: "У вас не боги, а дерево; нині є, а завтра зогниють... Бог один, Який створив небо і землю, зорі та місяць, і сонце, і людину...”. Розлючений на­товп київських язичників зруйнував будинок варягів, під уламками яко­го Феодор та Іоанн прийняли муче­ницьку кончину (пам’ять 12 липня). Передсмертні слова святого Феодора, передані великому князю Володимиру, вразили його. Душа князя, яка шукала істинної віри, не знаходила спокою. Володи­мир став згадувати своє дитинство та благочестиві настанови, які чув від своєї бабусі рівноапостольної Ольги. Він почав сумніватися в істинності поганських богів. Дізнавшись про це і про його бажання прийняти істинну віру, до Києва почали приходити проповідники з різних країн. Літописне передання про "випробування вір” оповідає, що першими в 986 році прибули посли від болгар-мусульман, які жили за Вол­гою, на річці Камі. Опис мусульмансь­кого раю з гуріями сподобався сласто­любному князю, але обрізання здалося непотрібним, а заборона на вино – не­прийнятною. Він відпустив мусуль­ман з миром, сказавши їм: "Вино – веселість Русі, не можемо без нього”. Посли німецьких католиків говорили князю про велич невидимого Бога Все­держителя та нікчемність поганських ідолів. Князь відповів їм: "Повертайтеся назад; отці наші не приймали віри від Папи”. Уважно вислухавши іудеїв, які при­йшли з Хазарського каганату, князь Во­лодимир запитав, де їхня батьківщина. "В Єрусалимі, – відповіли вони, – але Бог за гріхи розсіяв нас”. "Як же ви осмілюєтеся пропонувати свою віру, коли самі за гріхи перебуваєте під гнівом Божим?”, – заперечив Володимир. Після цих проповідників прибув до Києва грецький філософ, посланий Патріархом Константинопольським Миколаєм Хрисовергом. Він виклав князю Володимиру історію створення світу та гріхопадіння, Боговтілення та Спокути, а наостанок розповів про Дру­ге пришестя й показав ікону Страшно­го Суду. Вражений цим зображенням, Володимир зітхнув: "Добре тим, хто стоїть праворуч (праведникам), і горе тим, хто стоїть ліворуч (грішникам)”. "Якщо хочеш стояти з праведника­ми, то прийми хрещення”, – сказав йому філософ. Володимир подумав і відповів: "Зачекаю ще трохи”. Відпустивши грецького посла з да­рами, князь Володимир зібрав своїх старшин і бояр на раду. Було вирішено відправити послів і випробувати кож­ну віру на місцях. Обрали десять мужів, "добрих і розумних”, і посла­ли їх до мусульман, латинян і греків. Найсильніше та найсприятливіше вра­ження на послів справило богослужіння греків у константинопольському храмі Святої Софії, Премудрості Божої. "І не знаємо ми – на небі ми були чи на землі, бо на землі не можна побачи­ти такої краси”, – розповідали посли після повернення до Києва. Вислухав­ши їх, бояри сказали князю Володи­миру: "Якби поганий був закон грець­кий, то не прийняла б його бабця твоя Ольга, яка була наймудрішою...”. Незабаром після цього, у 987 році, князь Володимир виступив у похід на місто Херсонес (Корсунь) в Криму, яке на той час належало Візантійській Імперії. Захопивши Херсонес, він по­чав домагатися руки царівни Анни, погрожуючи в разі відмови походом на Константинополь (Царгород). Бра­ти царівни Візантійські імператори-співправителі Василій та Костянтин поставили умовою шлюбу прийняття князем Володимиром віри Христової. "Я давно випробував і полюбив її”, – відповів князь Володимир. Коли царівна Анна прибула з духо­венством до Херсонеса, князь Воло­димир раптом осліп. Царівна запро­понувала йому негайно охреститися, сподіваючись на зцілення. Під час святого Хрещення князь Володимир прозрів і тілесно, і душевно, і в ду­ховному натхненні вигукнув: "Тепер я побачив Бога Істинного!”. Деякі з дружинників князя, вражені цим чу­дом, також охрестилися. У святому Хрещенні князя Володимира назвали Василієм на честь святого Василія Ве­ликого. Тоді ж у Херсонесі відбувся його шлюб з царівною Анною. Князь Володимир як "віно” (викуп) за дружи­ну повернув місто Херсонес Візантії, збудувавши в ньому на згадку про своє хрещення храм на честь святого Іоанна Предтечі і Хрестителя Господнього. До Києва князь повернувся разом із княжною Анною, константино­польськими та херсонеськими свя­щеннослужителями, взявши із собою богослужбові книги, церковне начин­ня, а також святі мощі Климента, єпископа Римського , та його учня Фіви. Арабський історик Ях’я Антиохійський (кінець X – початок XI ст.) та вірменський історик Стефан з Тарона, названий Асохіком (кінець X ст.), повідомляють, що після одруження князя Володимира з царівною Анною він допоміг Візантійському імператору Василію II придушити повстання Вар­ди Фоки, пославши для цього русь­ке військо. Таким чином зміцнилися династичні та міждержавні зв’язки між Руссю та Візантією. Після повернення до Києва князь Володимир зібрав дванадцятьох своїх синів і, підготувавши їх до прийнят­тя віри Христової, охрестив. Охре­стився й увесь його дім і багато бояр. Потім князь Володимир узявся до викорінення поганства на Русі й по­чав ревно нищити поганських ідолів: одних спалив, інших порубав, а голов­ного ідола – Перуна – було скинуто з пагорба в Дніпро. Відразу ж після знищення ідолів відбулося просвітлення киян Євангельською проповіддю. Священнослужителі, а також княжичі та бояри, охрещені раніше, обходили площі та будинки киян і наставля­ли їх в істинах Євангелія, викривали суєтність і марновірність поганства. Одні кияни тоді ж прийняли святе Хрещення, інші вагалися. Великий князь Володимир призначив день все­народного Хрещення (за деякими да­ними, 1 серпня 988 року) і оголосив по всьому місту: "Якщо хтось не при­йде зранку на річку, чи то багатий, чи то вбогий, чи жебрак, чи невільник, непокору до мене виявить!”. Тільки найзапекліші язичники виявили супро­тив цьому велінню великого князя і втекли з Києва. Більшість киян при­йшли на те місце, де притока Дніпра Почайна впадає у Дніпро. "Якби нова віра не була кращою, князь і бояри не прийняли б її”, – так говорили в народі. Багато людей, старі й молоді, матері з дітьми, входили у води Дніпра; священнослужителі на чолі з першим Київським митрополитом Михаїлом читали молитви. Коли Таїнство свя­того Хрещення було звершене, князь Володимир, звівши очі на небо, по­дякував Богу й підніс молитву: "Боже великий, Який створив небо і землю! Зглянься на нових людей цих і дай їм, Господи, пізнати Тебе, істинного Бога, як пізнали країни Християнські. Зміцни віру їхню праву та непохитну і мені допоможи, Господи, на супротив­ного ворога спасіння людського, щоб, надію покладаючи на Тебе і на Твою державу, мені перемагати підступність його!”.Наслідком прийняття християнства князем Володимиром і поширення його на Русі стало храмобудівництво. Князь Володимир наказав споруд­жувати християнські храми на тих місцях, де раніше стояли кумири. У тому ж 988 році в Києві було побудо­вано храм на честь святителя Василія Великого на пагорбі, де стояв ідол Перуна; наступного року запрошені з Візантії майстрові будівничі заклали храм на честь Пресвятої Богородиці на тому місці, де прийняли мученицьку смерть варяги Феодор та Іоанн (церкву було зведено в 996 році, вона отрима­ла назву Десятинної). Руські літописи повідомляють, що князь Володимир особливо опікувався духовною освітою народу: "І звелів попам по містах та селах приводити людей до Хрещення, і дітей навчати грамоті, премудрості книжній...”. У храмах, які облаштовувалися за велінням князя Володимира, богослужіння звершувалося за право­славним чином, зрозумілою для народу рідною слов’янською мовою, за тими книгами, які ще за століття до цього було перекладено з грецької на слов’янську мову святими рівноапостольними братами Кирилом і Мефодієм, першовчителями Слов’янсь­кими. Завдяки цьому храми Божі ста­вали всенародними училищами віри, а віра Христова мирно й порівняно швидко поширювалась по всій Русі. Святе Хрещення прийняли після Києва жителі Новгорода та Смоленська, По­лоцька й Турова, Пскова, Луцька, Володимира-Волинського, Чернігова, Курська, Ростова Великого та інших руських міст. Апостольська ревність великого князя Володимира, просвітителя Русі, сяга­ла так далеко, що він посилав хри­стиянських проповідників на береги Двіни та Ками, у степи диких печенігів i половців. Труди великого князя Володимира й перших Київських митрополитів Михаїла та Леонтія, вірних його сподвижників, дали чудові плоди. Ми­нуло кілька років, і до кінця X ст. на Русі вже були свої єпископи, свяще­ники та диякони, значно збільшилася кількість грамотних людей усякого віку та стану. Русь залучалася до християнської культури та цивілізації, увійшла в сім’ю християнських народів Європи. Після прийняття Хрещення святий великий князь Володимир внутрішньо преобразився, став новою людиною, що її облагодіяв Дух Святий, став прикла­дом милосердя та співчутливої любові до ближніх. Виконання заповідей Хри­стових і настанов Святої Церкви стало мірилом життя та поведінки великого князя. Слова Євангелія "блаженні милостиві” глибоко запали в душу святого князя Володимира. Він щедро роздавав ми­лостиню своїм підлеглим. У дні цер­ковних свят, які князь проводив у радості християнській і любові, в нього готувалися три трапези: перша – для духовенства, друга – для жебраків і вбогих, третя – для себе, бояр та слу­живих людей. Піклуючись про бідних, роблячи благодіяння тим, хто цього потребує, даючи притулок подорожнім, пом’як­шуючи кару злочинцям, князь Воло­димир незабаром заслужив усенарод­ну любов, а люди заслужено почали лагідно називати його "Володимир Красне Сонечко” (це ім’я і століття потому зберігалося за ним у народних піснях та билинах). На виконання християнського обов’яз­ку миротворства святий Володимир припинив військові дії і цілковито віддався турботам про мирне влашту­вання держави. Щоб убезпечити себе від набігів кочовиків і захистити кор­дони Русі, святий князь Володимир побудував у державі міцні фортеці. За святого рівноапостольного вели­кого князя Володимира Київська Русь досягла розквіту, її вплив поширився далеко за межі держави. Піклуючись про благоустрій Руської держави, святий князь Володимир роздав уділи, тобто міста та області, в управління своїм синам: старшому Вишеславу – Новгород, Ізяславу – Полоцьк, Святополку – Туров, Ярос­лаву – Ростов Великий, Всеволоду – Володимир–Волинський, Святославу – землю Древлянську, Мстиславу – Тмутаракань, Станіславу – Смоленськ, Судиславу – Суздаль, Позвизду – Луцьк. Живучи у своїх уділах, сини, удільні князі, мали коритися своєму батькові – великому князю київському, від якого були залежні. На жаль, після смерті святого князя Володимира між бра­тами виник і поглибився міжусобний розбрат. Блаженна кончина святого рівно­апостольного великого князя Володи­мира сталася 15 липня 1015 року в селі Берестовому неподалік від Києва. По­ховали його в Десятинній церкві. Весь руський народ гірко оплакував князя. За великого князя київського Ярос­лава Мудрого (1054) Руська Церква вже шанувала пам’ять святого князя Володимира, просвітителя Русі. Ми­трополит Київський Іларіон у своєму похвальному слові князю Володимиру називає його другим Константином, апостолом Руської землі, і, звертаючись до нього, говорить: "За добрі справи нині отримав нагороду на Небесах – блага, приготовані Господом тим, хто любить Його, і насолоджуючись спогляданням Його, помолися Господу про землю свою та людей...”. Під час монголо-татарського нашестя чесні останки святого князя Володи­мира були поховані під руїнами Де­сятинного храму. У 1635 році їх було знайдено, чесна глава князя Володи­мира спочивала в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, частинки святих мощей – у різних місцях. У другій половині XIX ст. в Києві було зведено храм на честь святого рівноапостольного князя Володимира. У 1888 році на березі Дніпра, неподалік від місця Хрещення руського народу, було встановлено пам’ятник святому рівноапостольному князю Володимиру (скульптори В.І. Демут-Малиновський та П.К. Клодт, архітектор К.О. Тон) – один із багатьох монументів, присвячених просвітителю Київської Русі.

Прес-служба Михайлівського Золотоверхого монастиря

Прес-служба Радивилівського благочиння