Священик, який перестав поминати патріарха Кирила

Священик, який перестав поминати патріарха Кирила

Дорогі друзі! Спільнота "За Єдину Помісну Церкву" зараз почала дзвонити у єпархії УПЦ МП із проханням висловити ставлення до дій РПЦ у агресії в Україні та вимогою припинити поминати на літургії предстоятеля РПЦ. Ми знаємо, що одружені священики уразливі, бо їм потрібно годувати дітей. Тож ми вимагали коментарів від керівників єпархій. У більшості єпархіальні керівники ухиляються від розмови. Але ми хотіли би надати слово, одному з найсміливіших кліриків УПЦ МП, який припинив згадувати ім'я предстоятеля РПЦ.

Отець Віталій Ейсмонт, донедавна священник села Холосне Коростенського района став одним з двух кліриків країни, про якого написали всі вітчизняні ЗМІ. Він перестав поминати патріарха та відслужив спільну літургію із браттями із УПЦ КП. Зараз отец Віталій заборонений у служінні УПЦ МП, але він не перейшов у іншу юрисдикцію. Він чекає на обрання нового митрополита. Бо за його словами, хоче вірити в чудо українського шансу для престолу митрополита, тобто вірити, що УПЦ МП очолить людина, яка триматиме курс на єдність. Я попросила о. Віталія розповісти про те, як він маючи шістьох дітей, зважився припинити поминати патріарха. Далі наводимо його розповідь.

На Західній Україні багато, хто зі священників припинив поминати патріарха Кирила. Не поминати предстоятеля РПЦ там стало традицією. В Галичині УПЦ МП і так вважають московською церквою, а якщо і поминати почнуть патріарха, то люди просто відвернуться.

Взагалі, ми зобов’язані поминати на літургії лише правлячого архієрея. А поминання патріарха, митрополита, це лише обрядова сторона богослужіння, яке стало звичним явищем.

Але у нас, в центральному регіоні України припинити поминати патріарха вважається чиимось незвичним. У Овруцькій єпархії УПЦ МП, клириком якої я де-юре ще є, (це північна частина Житомирської області) я перестав поминати патріарха і пояснив людям чому.

Після анексії Криму дуже багато православних людей залишилося там у незгоді із ціею анексією. Просто одного разу їм повідомили, що вони живуть в іншій країні. І від цих людей практично відвернувся патріарх. У ці дні відбувся синод РПЦ і там була така цікава фраза, що Крим був і лишається частиною РПЦ. Більше нічого не було помічено, тобто ніякої трагедії у цьому ніхто не побачив. А я зауважу: ми ж не просто поминаємо там, якогось єпископа, митрополита, ми на літургії поминаємо патріарха так: «Єще молимося о великом господінє і отце нашем». Тобто ми поминаємо його, як нашого отця. А батьки та не чинять із дітьми. Це тоді хто завгодно, відчим, але не отець. Я сказав парафії, що молитимусь за патріарха, але так,щоб ніхто нічого не чув. На проскомідії вийму за нього часточку, але вголос із титулом «Великий господін і отець наш» поминати не буду. Парафія мене зрозуміла. Ніяких заперечень не було.

Неприємностей від церковного начальства теж не було. Заборону в служінні на місяць я отримав пізніше за те, що спільно відслужив літургію з УПЦ КП. Це був час фактичного вторгення росіян на Донбас. Церква вирішила цього не помічати. І для мене це був крик душі. Я зрозумів, що не зможу жити на цих засадах.

Я не міг залишатися так.  Мені часто кажуть прихожани, ми поминаємо патріарха механічно, намагаємося відключити свідомість під час єктенії. Але це ж не можна. Молитва повинна бути щирою. Ми можемо молитися за всіх, і за патріарха, щоб Бог його напоумив. Але те, як ми молимся на літургії, це ж – непряма хвала.

І зрозумійте, війна не привід припинити поминати патріарха. Війну веде не патріарх. Справа у ставленні патріарха до війни. Патріарх очолює церкву країни агресора. І його мовчання свідчить про байдужість до українських духовних чад. Хоча він завжди казав, що у нього болить серце за Україну.

Що стосується інших єпархій та можливостей всюди припинити згадувати ім’я предстоятеля РПЦ. Мені здається, тут важливо, як вчинив керуючий єпархією. Ось, наприклад, митрполит Софроній, керуючий Черкаською єпархією УПЦ МП сказав: «Я перестав поминати патріарха». І тоді священники вже йдуть за своїм батьком, церковним керівником.

Що стосується продовження історії. Я сподівався, що з мене знімуть заборону через місяць. Але владика Овруцький Вісаріон зібрав священників. Там відбулися збори, мене почали обвинувачувати, один з настоятелів Коростеньского храму каже: «Як може священник Московського патріархату перестати поминати патріарха?» Це прозвучало, як злочин, як на таке може піти священник».

Він нічого не розуміє. А як такі священники потрапляють у храми? Їх призначає архієрей. А кого він призначає? Своїх однодумців. А однодумці в такому дусі виховують парафіян. Тому Коростень як відзомбований. Причому цікаво, не дуже воцерковлені люди впізнають мене на вулиці, підходять, кажуть слова підтримки. А люди церкви ставляться до ситуації відчужено. Чому? Бо їх переконали, що треба бути вірним Москві. Ні Христу, ні Євангелію, а Москві. Ви знаєте, на чому грають під час проповіді промосковські орієнтовані, не дуже освічені священники? Мовляв, ми бережмо православ’я, наше церковне життя. А Європа, мовляв, католицька, протестантська. А нам же потрібно нашу віру рятувати. От у вигляді таких роздумів на людей натягують серйозну політичну ковдру. Європа, мовляв, содом, Європа не знає покаяння, Європа це жах. І тому ми тільки в єднанні з Росією є надія порятунку православ’я в Україні. Священники кажуть це щиро, але люди в це вірять. А ризики та наслідки таких переконань ви можете уявити.

 

 

Лана Самохвалова

вільний журналіст, прес-секретар спільноти "За Єдину Помісну Церкву"