Слово в день пам’яті прп. Антонія і Феодосія Печерських

Слово в день пам’яті прп. Антонія і Феодосія Печерських
В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!
 Дорогі браття і сестри!
 Прославляється Рим святими апостолами Петром і Павлом, прославляється Індія святим апостолом Фомою, прославляється Грузія святою рівноапостольною Ніною, прославляється Єгипет святими преподобними Макарієм і Антонієм, а наша Українська земля прославляється святими преподобними отцями Антонієм і Феодосієм Печерськими – стовпами віри, засновниками українського монашества і наставниками життя цнотливого.
Свята Церква прославляє преподобного Антонія прекрасними словами: «Від марноти світської відійшов ти та, зневаживши світ, по Євангелії за Христом пішов і, поживши життям ангельським, до тихого пристановища на гору Афон прибув, а звідти на гору Київську з благословення отців прийшов, і там, у подвигу життя скінчивши, вітчизну свою духовно просвітив і множеству ченців стежку до Царства Небесного показав, до Христа їх привів. Молися ж Йому, Антоніє преподобний, щоб спас душі наші». І ці слова повторюються у православних храмах уже майже тисячоліття. У них відображена сама суть і формула життя великого достойника Святої Української Православної Церкви. Народився він у 983 році у селянській родині у Любечі, що на Чернігівщині. У святому Хрещенні був названий Антипою. Батьки відзначалися великою побожністю та благочестям, тому від дитинства прищепили християнську віру синові. З юних літ він усамітнювався для молитви. Бажаючи самітного життя, юний Антипа, мабуть, під впливом місцевого священика-грека почав мріяти про Афон. Божим Промислом мрія Антипи збулася, і він невдовзі потрапив на Святу гору, де вже у VIII ст. жили християнські пустельники. Там юнак обрав собі духовним наставником старця Феоктиста. Старець побачив в юнака здібності до чернечого подвигу і здійснив чин постригу та надав новопостриженому чернече ім'я Антоній. І вже тоді старець відчув, що цей Антоній для своєї батьківщини стане тим, ким став преподобний Антоній Великий для Єгипту. Чорноризець Антоній з перших днів життя у монастирі перебував у безперестанних молитвах, постах і роздумах. Він своїм надзвичайним смиренням на шляху до досконалості вражав усіх афонських ченців, бо відрізнявся від багатьох із них особливим послухом і покірністю. Одного разу ігумену Феоктисту було Боже провидіння – повернути Антонія у рідну країну. Тому й сказав він Антонію: «Іди, сину, нехай Господнє благословення буде з тобою».
У 1013 році Антоній повернувся додому і на дніпровських пагорбах знайшов печеру і оселився в ній. Але в скорому часі змушений був знову повернутися на Афон через те, що не міг бачити кровопролитної міжусобиці між князями. Через деякий час ігумену Феоктисту знову було об'явлено від Господа: «Надішли мені Антонія знову до Русі, бо він там потрібний». З Божого благословення Антоній знову повернувся на рідні землі і оселився на пагорбі над Дніпром, де тепер знаходиться свята Печерська Лавра.
Маючи любов до самотності, Антоній тішився тим, що печера була далеко від очей людських, та недовго. Дуже швидко люди, дізнавшись про цього подвижника, почали приходити до нього на молитву, приходили також і юнаки, які хотіли подвизатись разом з ним. Серед бажаючих монашого самітного життя був і Феодосій. Коли примножилась братія у монастирі, то для служб була викопана печера і в ній влаштована церква. Антоній, бажаючи усамітнення, відійшов від братії на сусідню гору і там викопав для себе печеру, залишивши ігуменом Варлаама. Пізніше з благословення преподобного була побудована церква Успіння Пресвятої Богородиці. Останні роки свого життя Антоній піклувався про те, щоб побудувати велику Церкву. Великими чудесами святий Антоній підготував місце під будівництво Свято-Успенського собору Києво-Печерського монастиря. Бачачи, що час відходу надходить, преподобний Антоній щиро турбувався як пастир добрий за своє стадо, за дітей своїх. Обіцяв їм, що буде завжди наглядати й відвідувати їх, заступатися за них своїми молитвами. Обіцяв й іншим, що мають до нього любов, бути помилуваними. Пробувши в другій печері десь років 16, преподобний Антоній закінчив своє життя місяця липня 1073 року, маючи 90 років. 
Після преподобного Антонія, засновника Печерського монастиря, другим світильником Української Церкви став преподобний Феодосій Печерський. Саме його названо засновником українського чернецтва й основоположником чернечого життя. Адже преподобний Антоній, хоч і приніс зі Святої гори Афон чернечий спосіб життя, сам спільним життям не жив. 
Преподобний Феодосій народився у просвіченій християнською вірою благочестивій родині княжого службовця у Василькові. Невдовзі, за повелінням князя, батьки переселилися в м. Курськ. Юнак ріс у премудрості та любові Божій, щодня ходив до храму і з величезною увагою слухав там Божественну Літургію. Залюбки читав духовні книги, передусім Святе Євангеліє. Там він і вичитав слова Господні: «Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, недостойний Мене» (Мф. 10: 37). «Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас; візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим» (Мф. 11: 28 – 29). Усі дивувалися премудрості й розуму юнака, а він уже тоді почав думати, як постригтися в ченці, юний розум уже був спрямований на пошуки власного спасіння. Феодосій чув про святі місця, пов'язані зі страдницьким життям Ісуса Христа, мріяв їх відвідати та смиренно молився: «Господи, Ісусе Христе, почуй мою молитву й сподоби мене відвідати святі місця Твої, щоб їм поклонитися». Одного разу він разом з прочанами таємно від матері пішов у Єрусалим, та за кілька днів мати наздогнала втікача, жорстоко його побила й повернула додому. 
Деякий час удома він був зачинений у кімнаті, навіть у кайданах, але все переносив покірно, з радістю та щиро дякував Богу. Ніякі мирські блага не могли спокусити Феодосія, і він таємно продовжував мріяти про чернецтво. Згодом він почув про блаженного Антонія, який жив на схилі гори в печері. Юнак прийшов до нього, упав перед ним на коліна й слізно благав прийняти його до себе. Антоній відмовляв, посилаючись на його юність та передбачаючи, що не витримає він тутешніх скорбот. Та коли преподобний почув такі слова Феодосія: «Бог привів мене до твого осідку і повелів мені спасатися через тебе, а тому все, що накажеш творити, сотворю»; Антоній відразу ж відповів йому: «Благословенний Бог, сину, що укріпив тебе в такому прагненні. Ось місце твоє – живи в ньому». Благословив старець блаженного Феодосія та доручив священику Никону постригти його в ченці. Подія ця сталася в 1032 році, коли Феодосію йшов двадцять четвертий рік. Феодосій цілковито присвятив себе Богові й преподобному Антонію, цілі ночі прославляв Творця, долаючи дрімоту, удосконалюючись у стриманості тілесній, працюючи та повсякчас пам'ятаючи слова псалма: «Поглянь на скорботи мої і знесилення моє і прости всі гріхи мої» (Пс. 24: 18). Усіма способами преподобний Феодосій смиряв свою душу стриманістю, тіло ж приборкував працею й подвигами. Преподобні Антоній і Никон дивувалася з його юного благочестя, смирення й покори та славили за це всемилостивого Бога. Невдовзі після того, як Феодосій став ченцем, його висвятили на ієродиякона, а незабаром – і на ієромонаха. Під час Великого посту ігумен усамітнювався у таємній печері аж до Вербної неділі у надзвичайних подвигах, суворому пості й довгих молитвах з незліченними земними поклонами. Навіть будучи ігуменом, Феодосій не гордував чорною роботою: рубав дрова, місив тісто в пекарні та носив воду із криниці. Такими були його простота в трудах і чернече смирення. Турбувався також преподобний Феодосій про те, щоб побудувати велику церкву для монастиря, але не знав, як вибрати місце. З волі Божої святе місце під величний храм було визначене росою з небес, а потім посухою. Блаженний Феодосій щодня трудився над будівництвом храму, але освячувалася Велика Лаврська церква вже без нього. Закінчилися дні земного життя преподобного Феодосія в 1074 році. Відсвяткувавши разом із братією Христове Воскресіння, він занедужав і хворів п’ять днів. Коли ж настав день восьмий, тобто 3 травня 1074 року, після сходу сонця преподобний Феодосій віддав свою душу в руки Господні. Преподобного Феодосія поховали в печері, під старим монастирем. Ця печера, разом із суміжними печерами, згодом отримали назву Феодосієвих, або Дальніх, печер. У 1091 році мощі були перенесено з печери в притвор Великої Печерської церкви. 
Дорогі браття і сестри! Святий апостол Павло говорить: «Пам’ятайте наставників ваших… і, дивлячись на кончину життя їхнього, наслідуйте їхню віру» (Євр. 13: 7). Господь для того дає нам наставників, щоб ми наслідували їхнє життя, адже вони, неначе світильники серед темної ночі, які вказують нам шляхи в цьому тимчасовому житті, які ведуть до життя вічного. І їх Господь прославив не для них самих, а для нас, щоб ми прагнули до істинної і вічної слави святих. Із життя цих преподобних отців ми бачимо, що вони настільки полюбили Бога, що забули про всі життєві піклування. Вони піклувались не про тіло, а про душу, про її спасіння. Великі труднощі і спокуси спіткали цих угодників Божих під час земного життя, але твердою вірою, гарячою любов’ю і упованням на Господа, вони перемагали всі підступи лукавого.
Творячи пам’ять святих преподобних отців Антонія і Феодосія і пам’ятаючи слова апостола Павла, ми повинні засвоїти в собі їхню твердість віри і надію на Бога в часи спокус, адже ми також, як і вони, перепливаємо житейське море, наповнене бурями і спокусами. Прийдімо ж до Христа з ревним і невідступним наслідуванням Його вчення і життя і ввійдімо в блаженний спокій Його. Просімо у преподобних отців молитовного заступництва і їхньої віри з усіма чеснотами, щоб ведені ними ми досягнули осель небесних. Амінь.
 
 

ЕПІФАНІЙ,

єпископ Переяслав-Хмельницький

і Бориспільський